На що не байдуже

«Визначити культуру людини можна за однією ознакою: на що йому не наплювати. Життя кожного жителя нашої планети проходить в деяких ізольованих колах. Один живе в маленькому гуртку, інший – в колі побільше, 3-ий – в ще більшому. Коли боляче від чужого болю – це і є самий великий круг, коло культурного жителя нашої планети. Звичайно, не можна зробити так: я на даний момент прокинувся, захотів стати культурним і почав співчувати приниженим і ображеним. То чи не відвідує, і самі благі наміри тут не допоможуть. Треба виробляти душу », – ця примітна з власної точності і глибині думка належить Юрію Михайловичу Лотманом.
На мій погляд, його слова цілком збігаються з християнським розумінням ставлення до світу і людям. Щоб в цьому переконатися, досить просто замінити слова «культурна людина» на «християнин».
Слово «культурний» дослівно означає – оброблений. А християнство якраз і закликає людини обробляти свою душу за заповідями Євангелія. Але обробляти, окультурювати – це значить, в тому числі, проводити кордону, ділити, бачити відмінність. У сільському господарстві це кордону між сміттєвої травичкою і культурними рослинами. У високоморальної сфері – кордони між благом і злом. А значить – між «можна» і «не можна». І, по суті, Лотман показує якраз на ці кордони – чого ж ні в якому разі не можна робити людині, якому «не наплювати».
Межі між «можна» і «не можна» людина зобов’язана з’ясувати якомога раніше. Спостерігаючи за життям, в тому числі і за власною, я більше переконуюся: неймовірно вкривати щось від жителя нашої планети до часу, покладаючись, що пізніше він сам до всього докопається. Той, хто не перехворів свого часу «дитячими хворобами», пізніше, вже в зрілому віці, переносить їх набагато важче. Це відноситься і до заборон, які на даний момент так бентежать нас, емансипованих батьків. Цей нещасний принцип заборони, звичайно, не зобов’язаний домінувати. У всіх книжках по дитячих вихованню, які мені вдалося прочитати, сказано, що таких «не можна» не повинно бути багато. Але вони обов’язково повинні бути! Система високоморальних заборон в принципі потрібна для звичайного становлення людини. Зазвичай ми оглядаємо «не можна» як щось, що порушує нашу свободу. Але ж і обгородження на гірській стежці, що проходить по краю обриву, – теж заборона. Однак саме він не дає нам впасти в прірву. Хтось скаже: «Умовно – як будь-яка аналогія». Заперечу! Безумовно правильно – як справжнє життя.
Зараз, до речі, зовсім не складно перевірити, чи великий твій коло, розмовляючи словами Лотмана. Для цього досить завести сторінку в «Фейсбуці» і активно «пожити» в ній місяць-другий.
І виявляється, що у нас надзвичайно маленькі кола: надзвичайно трохи цих благих заборон, накладених нами на самих себе. Я не так давно проводив для студентів майстер-клас на тему «Інтерв’ю» і просив кожного написати 10 властивостей, які їм брати інтерв’ю допомагають і які заважають. І в розряді позитивних властивостей все написали «ввічливість». Це, в общем-то, очікувано, я не знаю таких людей, які б сказали: «Я людина нечемний». Але коли заходиш в «Фейсбук», дивуєшся: якщо у нас все так виховані, то звідки ж все це холоднокровність і хамство?
Мабуть, вихованість кожен з нас осмислює у відповідності зі своїми «не можна». Ось мене, приміром, тато в дитинстві вчив, що, коли вітаєшся з людиною за руку, необхідно вставати, і з тих пір я не можу сидячи подати руку. А мої студенти, які вважають себе вихованими, можуть. Я ні в якому разі не розмовляю, що вони через це нехороші, а я – чудовий. Тому що знову ж, приміром, моє покоління, традиційно, на жаль, не встає, коли до кімнати заходить дама, а для покоління моїх вчителів подібне поведінка неприпустимо. Тобто у майже всіх жителів нашої планети мого віку існує заборона на те, щоб сидячи вітатися, а у моїх вчителів на додачу – ще й заборона на можливість сидячи зустрічати даму.
Це якраз і є прояв тих кіл, про яких пише Лотман, розмовляючи про те, на що людині «не байдуже»: чим вище культура співпереживання, тим більше заборон людина на себе накладає – і навпаки. Як, приміром, в тому ж «Фейсбуці»: ці кола у нас надзвичайно сильно звузилися. В силу різних обставин, в силу, можливо, і тиску культурного поля, яке нам дає на даний момент якісь надзвичайно дивні зразки поведінки; в силу загального напруги, озлобленості і так далі. Але ж чим ширше у нас ці кола неприпустимого, тим частіше вони будуть перетинатися з такими ж колами інших жителів нашої планети, творячи деякий одиничне місце моральності і культури. Але кола наші нині звужені до розміру кружечків. І ти потихеньку втрачаєш можливість відчувати біль іншої людини. А для християнина це, в общем-то, смертельна штука.
Був не так давно варіант: до мене зайшов недалекий друг. Ми з ним трохи посварилися напередодні, почали пояснюватися, і він каже: «Насправді, ти мене прости, просто мені надзвичайно важко зараз». І я раптом зрозумів, що ось – сидить переді мною доросла людина, досить закритий, не схильний до сентиментів. Але на даний момент він дуже хоче, щоб я йому просто поспівчував. А я не можу: дивлюся в себе, не можу відшукати на це щирих сил. І я позбувався тоді якийсь загальною фразою. Мені досі соромно, але я не зміг поспівчувати недалекому людині, який в цьому мав потребу, просив навіть. І перед цим відразу ж гасне то, що я вважав себе правим у тій ситуації, з якої ми розбиралися. Тому на даний момент, бажаючи тісніше і пізно, все таки скажу: «Прости, друже!».
Автор: ЛЕГОЙДА Володимир